Інна Шемет: «Трипільські Зорі» – це проект життя
Понеділок, 28 травня 2012, 12:08

Історія фестивалю «Трипільські зорі» починається у далекому вже 2008 році. Дві студентки – Інна Шемет та Ольга Омельчук, у яких не було нічого, крім шаленого бажання зробити своє життя яскравим, втілили проект у життя. З цього часу фестиваль пережив багато труднощів: проблеми з фінансуванням, примхи погоди, розкол колективу. Але завдяки Інні Шемет «Трипільські» продовжують розвиватися, а цього року відсвяткували свій перший маленький ювілей.

Не жилося спокійно дівчині простою студенткою…

Не жилося спокійно дівчині простою студенткою…

ПЧ: Що стало поштовхом до створення в Черкасах етнофестивалю – задачі непростої навіть для команди з 10 чоловік, не те що двох дівчат?

ІШ: Якось на першому курсі ми з моєю одногрупницею Ольгою Омельчук відвідали фестиваль «Шешори». Побачивши це дійство і надихнувшись атмосферою, яка там панувала, ми вирішили щось подібне організувати у Черкасах. Адже прикрий парадокс полягав у тому, що серце України – Черкаси – не мало такої етнічної жилки, своєрідного стержня. І ми, маючи лише натхнення і бажання, створили свій фестиваль  «Трипільські Зорі». Відвідувачам тодішніх, перших «Зір», які відбулися у 2008 році, ми могли запропонувати лише один день програми. Ми дуже вдячні усім небайдужим людям, зокрема колективу  «Даха Браха», який приїхав на наш перший  фестиваль і тим самим привернув увагу  громадськості до нашого заходу.

ПЧ: Саме Інну Шемет нині усі знають як організатора фестивалю. Куди зникла Оля?

ІШ: У 2010 році наші з Олею шляхи розминулися, на жаль. Вона вирішила відійти від справи,  бо їй доводилося поєднувати фестивальні клопоти з напруженим навчанням. Окрім того, були проблеми з фінансуванням, тому, можливо, їй просто набридло все це. І тоді, пам’ятаю, взагалі постало питання: чи повинен фестиваль жити далі? Я поцікавилась, чи не буде Оля проти, якщо я продовжуватиму далі. Вона відповіла, мовляв, якщо у тебе будуть сили, то проводь. І я, такий от «псих», залишилась.

Зліва - Ольга Омельчук. Фото з соціальної мережі: http://vk.com/album-3623534

Зліва - Ольга Омельчук. Фото з соціальної мережі: http://vk.com/album-3623534

ПЧ: Невже навіть у таких талановитих і активних діячів виникають проблеми з навчанням?

ІШ: Я перевірила на власному досвіді, що не можна всидіти на двох стільцях одночасно. Коли ти працюєш над двома проектами – над організацією фестивалю і навчанням, – треба закінчити один і лише після цього братися за інший. У мене вийшло навпаки. Викладачі ставили мене перед вибором або громадська діяльність, або навчання. Я намагалась завжди їх поєднати.

Усім не вгодиш

ПЧ: Інно, поділись секретом: де навчилась організації фестивалів? Адже річ то непроста…

ІШ: (Сміється) А я ще і не навчилася! Вчитися треба постійно, у процесі самої роботи. Або набираєшся досвіду, поки їздиш по різних фестивалях. Там спостерігаєш за всім і думаєш, що можна додати до свого дійства. Я долучаюсь також до фестивалю «Захід», допомагаю його засновнику Якову Матвійчуку. Це досить потужний фест, там виступає більше 40 колективів, програма розрахована на кілька днів. І я навіть візьму на себе відповідальність сказати,  що це буде найпотужніший фестиваль в Україні. Як раніше були  «Шешори» , нині це  «Арт-поле».

ПЧ: Що для успішного проведення фестивалю важливіше: кількість аудиторії чи все ж якість?

ІШ: Ми боремось за те, щоб привернути більшу увагу зацікавлених людей. Щороку фестиваль розвивається, з’являються інновації. І чим більше народу, тим більший показник того, що фестиваль живе. Повинен бути рух уперед, щоб додавалися відвідувачі. Із кожним роком про нього дізнається усе більше людей. У  минулому році у Львові я говорила про цей фестиваль, і про нього не чули. Нині  і на Західний Україні вже знають про «Трипільські зорі» і обіцяють приїжджати. У нас є «банда фанатів» з Макіївки, які щороку відвідують наш фестиваль. Їм це дуже зручно: до Західної України їм далеко, а у Черкаси – оптимально.

2010 рік. Світлина з сайту: http://tzori-fest.org.ua

2010 рік. Світлина з сайту: http://tzori-fest.org.ua

А загалом намагаємось звертати увагу на відгуки, коментарі після проведення кожного фестивалю. Цікаво, але щороку завжди серед відгуків переважає критика. І прикро, що «анонімні критикани» не хочуть називати себе. П’ять років тому такий напрям музики, як «етно», у Черкасах не розглядали. Поступово люди розворушилися, і починають писати: чому ми не привозимо тих, що були минулого року? Але мені суть таких претензій незрозуміла: навіщо привозити тих, що були, якщо можна почути нових, і, можливо, вони сподобаються вам більше? Чи то люди не хочуть вірити, що може бути краще, ніж вони почули…

ПЧ: Як черкаський фестиваль став міжнародним?

ІШ: Спочатку ми планували запрошувати до себе іноземні гурти. Але оскільки Україна не входить до складу Євросоюзу, виникає велика проблема з візами, перельотами тощо. І ми вирішили міжнародність проявити іншим чином. Запрошуємо, наприклад, кришнаїтів – це вже інша культура, інший напрямок. Акцентуємо увагу на слов’янській культурі. Для українців, звісно, має бути ближче українське, і  наша позиція полягає у тому, що на фестивалі ми спілкуємось українською мовою. Але люди на фестивалі не обмежені лише українською культурою – вони можуть бути там, де їм ближче до душі.

«Переживемо і армагедон!»

ПЧ: Багато труднощів на тебе очікувало? Які саме?

ІШ: Були, звісно, і різні труднощі. Проблеми зі сценою були, з фінансуванням. Або, наприклад, з погодою. Минулого року вранці, у день фестивалю, мені телефонує Панасович, який ставить сцену, і запитує: «Інно, ми відміняємо все? З неба такий дощ падає…» Кажу: «Бачу. Вкривайте колонки плівкою і будемо  починати». Так у нас з’явилися природні декорації. Якщо ми розкол колективу пережили, підтримку постійно знаходили, і дощі витримали – що ще може бути? Армагедон? І його переживемо!

ПЧ: Як шукаєш фінансування?

ІШ: Фінансування не потрібно шукати, за фінансування потрібно боротись. Якщо є команда, злагодженість, продуманість, сценарний план, то все це робиться дуже просто. Але у Черкасах з  організацією подібних заходів  дуже складно. Люди не вірять у молодь. У нас меценати не можуть скинутись грошима, щоб зробити подібний проект. Було багато політичних пропозицій, але ми – фестиваль аполітичний і поки що точно автономний. Тому доводиться розривати своєрідне замкнене коло. Приходиш до людини – майбутнього мецената. Перше його запитання: а вас вже хтось підтримав? І практика показує: якщо сказати, що ніхто не підтримав, він теж не підтримає.  І тут доводиться говорити те, що люди хочуть почути…

ПЧ: Як один організатор вгамовує хвилювання?

ІШ: Насправді я дуже нервую, якщо щось не виходить. Минулого року я весь день дуже хотіла пити, але так перенервувала, що забула про це! Я можу крикнути на людину, коли нервую, тому перепрошую наперед усіх волонтерів. Якось зателефонували мені о 6 ранку і кажуть, що машина зламалась, і гурт під Києвом стоїть. А у них за кілька годин виступ. Коли трапляються такі форс-мажори, потрібно взяти себе в руки, зрозуміти ситуацію і намагатись вирішити її щонайбезболісніше і якнайшвидше. І з кожним роком з такими ситуаціями все простіше упоратися. Я намагаюся бути якомога менше завантаженою, щоб відповідати за якусь одну сферу. Для цього набираються волонтери, які тямлять щось в організації.

ПЧ: Чи були якісь особливо прикрі помилки, які запам’ятались?

ІШ: Я вважаю, досвід – позитивний чи негативний – має бути. У мене немає «кардинальної помилки». Але є певні нюанси: якщо якась людина підводить, то з нею я надалі не працюватиму.

Домовитися можна з кожним колективом

ПЧ: Як визначаєш, кого запрошувати?

ІШ: Для цього ми підтримуємо зворотній зв’язок. Основна аудиторія – черкащани. На сайті проводимо опитування, кого б вони хотіли побачити і почути. Основним орієнтиром є те, що у колективу повинен бути фолк-етно-мотив. Телефонуємо, говоримо, що фестиваль не є комерційним, працюємо заради ідеї. І якщо їх влаштовує наша пропозиція – приїжджають заради ідеї.

Гурт "Бандурбенд", 2011 рік. Світлина з сайту: http://tzori-fest.org.ua

Гурт "Бандурбенд", 2011 рік. Світлина з сайту: http://tzori-fest.org.ua

ПЧ: На твою думку, яка у нас ситуація з музичним колективами етнічного спрямування?

ІШ: Етнічних колективів в Україні не бракує, і молодь їх сприймає чудово. На Західній Україні це особливо розвинено, там уже є свої визнані хедлайнери. Тобто слухати у нас є що, колективів – на будь-який смак. А от драйвові колективи – це інше питання. Таких, щоб навіть людина, яка насіння лускає на лавці, з перших акордів підвелась і побігла до сцени подивитись: «Що то таке грає?» – таких дійсно мало. Ми нещодавно відкрили для себе «Чумацький Шлях». Мені подобається їхня злагодженість, коли виходять на сцену – заряджають позитивом і привертають увагу. «Бандурбенд» мені подобаються. Вони актори по суті і коли починають грати, то відразу привертають увагу публіки. Та й вони самі отримують задоволення від свого виступу.

ПЧ: Яка різниця у спілкуванні із відомими колективами і молодими?

ІШ: Для старших колективів музика – просто це більше як робота. Молоді ж гурти ще формуються, вони борються за те, щоб приїхати, показати себе, заслужити своє ім’я, створити себе. А дорослі колективи, як «Юркеш», уже давно сформовані. У них є гонорари. Звичайно, вони йдуть на поступки, з ними теж можна домовитись. Навіть більше: будь-яким гуртом можна домовитися, якщо захотіти.

«П’ять років: не віриться!»

ІШ: Це був наш перший ювілей. Якщо чесно – не віриться. Політики не вірять – так уже ми їх «дістали»… Минулого року приїздив чоловік з Аргентини. Він живе в Буенос-Айресі, приїхав до Києва, а потім до Черкас до родичів. І випадково потрапив на фестиваль. І попросив привести його до організатора, і сказав мені: «Дякую, що проводите це. Це реально круто». Що дають мені «Трипільські зорі»? Це проект життя. Я спостерігала за своїми одногрупниками, як вони живуть «від сесії до сесії». Я б так не змогла. Є проект, який надає тобі відчуття повноти життя, наповнює його колоритом і сенсом. Я не уявляю себе без фестивалю. Віддаю всю себе «Трипільським» – морально, фізично, фінансово…

Автори: Юлія Похил, Анна Бургело

ПРОСТІР.СК.UA